Оправдаешь ли Ты?

Оправдаешь ли Ты
Мой настойчивый зов,
Что звучал в тишине,
Не смолкая ни ночью, ни днём,
Но связаться с Тобой
Мне любовью единой не в силах,
И остались глухими мольбы –
 Оправдаешь ли Ты?

 Оправдаешь ли Ты
Моего сердца грусть,
Когда сотни кругом
Погибали, страдая и мучась,
Но я глух был и нем,
Не вникая в глубины страданья,
Увлечён был я миром мечты –
 Оправдаешь ли Ты?

Оправдаешь ли ты
Эгоизм моих слёз,
Что взывали к Тебе,
Лишь себе вымогая покоя!
Но я глуп был и слеп,
Лишь несчастье своё замечая…
О прости, о прости мне грехи! –
 Оправдаешь ли Ты?..

25.02.1998р.

За що Ти...

За що Ти дав мені її?
За віщо дарував?
Чому у темному вікні,
У непроглядній чорній млі
Цей вогник запалав?

За що Ти в мені розбудив
Забуті почуття?
За віщо в серці розпалив
І в майбуття благословив
Загублене життя?

За що дозволив нам іти,
Коли в руці рука,
В очах любов, у душах мир,
Вперед веде орієнтир,
А в серці - лиш вона...

За що подарував її?
Не знаю й дотепер...
І страшно думати собі -
І млосно вірити у сни,
Де вже нема химер.

Лечу над пройденим життям,
І про одне молю:
Аби почути, що Ти там,
Що Твоє слово каже "дам",
А я кажу "люблю"...

04.09.11, Ужгород

Я люблю осінь...

Я люблю осінь. Ти – не знаю,
Та в глибині душі – кохаю,
Хоч і не знаю ще тебе.

Можливо, ти і не існуєш:
Тебе нема, та ти лікуєш
Мою печаль і серця жаль.

Я розцілую твою руку,
Яка забере з тіла муку
І зцілить раптом від всього.

Я люблю осінь. Ти – не знаю,
Але в думках все уявляю,
Що ти існуєш. Осінь вже…

Любов приходить...

Любов приходить раптом в твої сни,
Вона не просить дозволу ввірватись
І не підкаже серцю, хто ця “ти”,
Бере тебе в оков залізні грати.

Вмить тратиш розум, спалюєш мости,
Втрачаєш остогидлу рівновагу,
Стираєш за спиною всі думки,
Збудовану життям важким відвагу.

Лиш там, лиш біля неї ти живеш,
Гориш, полум’янієш, зігріваєш!
Тоді лиш, - лиш тоді ти розцвітеш,
Коли знайдеш її, її впізнаєш!

Троянда

Радіє серце в суму хвилю,
(Як обступає осінь душу!)
Коли згадаю…
Тебе – величну, горду, милу.
Ручай сльози ледь-ледь осушу –
І заспіваю…

Торкнусь пелюсток тих вустами,
Що серед зелені купались
У водограї…
Знов залоскочу їх губами,
Щоб душі знову закохались
В маленькім гаї.

Я зашепочу ніжно: “Боже!
Яка красуня поруч мене!”
І їй заграю…
Любов в житті пізнає кожен!
О! Не спиняй мене, ясене!
Я поспішаю!..

Обняти стан твій, теплий, ніжний,
Забути зраду в ту хвилину –
Її не знаю…
Хоча, як люди всі, є грішний,
Тебе одну, тебе єдину
Я ще кохаю…

Невпевненому другу

Мовчання. Спокій. Тиша навкруги.
Чого б іще, здавалось, прагнув ти?
Чого б ще домагалася душа?
Чого іще бажати від життя?

Давно це було. Линули роки,
Мов бистрі води синьої ріки,
І зрозумів ти, що прогавив час,
Що створений був виключно для вас.

Любов і пристрасть юності пройшли:
Вони мільйони інших душ знайшли,
А ти – один, як дерево в степу, --
Оплакуєш невпевненість свою…

Ще мить...

Ще мить – і згасне синій вечір…
Безмежжя всесвіту стирає
Порив вогню на небокраї –
Там горизонт розкинув плечі.

От-от – і зникнуть в товщі ночі
Розлогий схил і гір висоти…
Дня розчиняються турботи,
Як промінь сонця в жерлі ночі.

Очима п’єш пору чарівну,
За мить – засне любові світло,
Бажання ночі вже розквітло
І творить в сутінках царівну.

Солодкі губи, зорі-очі,
Прозорий стан і перли-зуби, –
Не встоїть дух від серця згуби,
Не зітре чар очей дівочих.

Простягнеш руку доторкнутись –
Примара щезне у повітрі,
Ще й вітер пам’яті не зітре:
І спробуй хоч на мить заснути.