Я люблю осінь...

Я люблю осінь. Ти – не знаю,
Та в глибині душі – кохаю,
Хоч і не знаю ще тебе.

Можливо, ти і не існуєш:
Тебе нема, та ти лікуєш
Мою печаль і серця жаль.

Я розцілую твою руку,
Яка забере з тіла муку
І зцілить раптом від всього.

Я люблю осінь. Ти – не знаю,
Але в думках все уявляю,
Що ти існуєш. Осінь вже…

Любов приходить...

Любов приходить раптом в твої сни,
Вона не просить дозволу ввірватись
І не підкаже серцю, хто ця “ти”,
Бере тебе в оков залізні грати.

Вмить тратиш розум, спалюєш мости,
Втрачаєш остогидлу рівновагу,
Стираєш за спиною всі думки,
Збудовану життям важким відвагу.

Лиш там, лиш біля неї ти живеш,
Гориш, полум’янієш, зігріваєш!
Тоді лиш, - лиш тоді ти розцвітеш,
Коли знайдеш її, її впізнаєш!

Троянда

Радіє серце в суму хвилю,
(Як обступає осінь душу!)
Коли згадаю…
Тебе – величну, горду, милу.
Ручай сльози ледь-ледь осушу –
І заспіваю…

Торкнусь пелюсток тих вустами,
Що серед зелені купались
У водограї…
Знов залоскочу їх губами,
Щоб душі знову закохались
В маленькім гаї.

Я зашепочу ніжно: “Боже!
Яка красуня поруч мене!”
І їй заграю…
Любов в житті пізнає кожен!
О! Не спиняй мене, ясене!
Я поспішаю!..

Обняти стан твій, теплий, ніжний,
Забути зраду в ту хвилину –
Її не знаю…
Хоча, як люди всі, є грішний,
Тебе одну, тебе єдину
Я ще кохаю…

Невпевненому другу

Мовчання. Спокій. Тиша навкруги.
Чого б іще, здавалось, прагнув ти?
Чого б ще домагалася душа?
Чого іще бажати від життя?

Давно це було. Линули роки,
Мов бистрі води синьої ріки,
І зрозумів ти, що прогавив час,
Що створений був виключно для вас.

Любов і пристрасть юності пройшли:
Вони мільйони інших душ знайшли,
А ти – один, як дерево в степу, --
Оплакуєш невпевненість свою…

Ще мить...

Ще мить – і згасне синій вечір…
Безмежжя всесвіту стирає
Порив вогню на небокраї –
Там горизонт розкинув плечі.

От-от – і зникнуть в товщі ночі
Розлогий схил і гір висоти…
Дня розчиняються турботи,
Як промінь сонця в жерлі ночі.

Очима п’єш пору чарівну,
За мить – засне любові світло,
Бажання ночі вже розквітло
І творить в сутінках царівну.

Солодкі губи, зорі-очі,
Прозорий стан і перли-зуби, –
Не встоїть дух від серця згуби,
Не зітре чар очей дівочих.

Простягнеш руку доторкнутись –
Примара щезне у повітрі,
Ще й вітер пам’яті не зітре:
І спробуй хоч на мить заснути.

Ви хочете?..

Ви хочете щастя мені? Оптимізму?
Себе не спитавши, як жили й для чого,
За мене вже просите в Бога підмогу,
Не вишкрібши з нутра золу атеїзму!
Тепер мені точно співають вже тризну
Усі небеса й паралельні світи –
В стократ стало важче до світла гребти!

Я грішний – ще й ви бруд свій щедро даєте,
Здоров’я і щастя, ще й мудрості, й долі –
Воно все земне! Хоч із вашої волі
Вже стало небесним – на нашій планеті?
Так глибоко вгрузли у власні ж тенета,
Що не розібрати, де правда, де зло,
І сумнів постійний ятрить вам нутро…

Все те, що на мені пробилося зовні –
Це ваші здобутки: там принципи, мрії,
Там ревнощів й заздрості дмуть суховії,
А гордість і розум п’ють рештки любові –
Як легко усіх вас зловити на слові:
Ви бачите в бідах лиш знак Сатани,
Себе поховавши в безодні пітьми.

Далеко від Бога ви всі й одинокі,
Безтямно б’єте у екстазі поклони,
Тримаючи курс на „небесні“ закони,
Для вас головне – ідеали високі!
Не чуєте, – стихли майбутнього кроки,
І вас огорне в бистрім часі печаль!..
Напевне, тоді мені стане вас жаль…

Тому я благаю – покиньте молити,
У Бога для мене здоров’я просити,
Мої здобуття безупинно хвалити,
Покиньте вбивати, бо я хочу жити!..
Моліть за любов, щоб дорогу відкрити
Від серця до Бога і путь проложити
Туди, де не можна Його не любити.

Щось в серці зріє невимовне...

Щось в серці зріє невимовне,
Щоб народитись в ближнім часі;
Забрати в мене рідне, кровне, -
На вагів кинути вівтар, -
Щоб до нутра пронизав жар
І розтопив в безмежній масі
Все, чим живу; відчути дар
Небес сповна, напругу м’язів
В пориві туги й каяття,
Щоб до останнього життя,
Як неупинна чиста кров,
Рікою лилася любов…

О подаруй мені свій сміх!

О подаруй мені свій сміх! -
Як сонце вигляне з туману
Твоїх очей, як сніг розтане
В твоїй душі, зітре обмани,
Простить мені тебе - мій гріх.

О подаруй мені свій сміх! -
Він розведе в душі багаття,
У серці зродиться завзяття,
Палка любов, як цвіт латаття,
Розквітне знов, і зникне сніг.

О подаруй мені свій сміх…
Без нього жити я не зможу,
Ним - згасле серце розтривожу
І пророщу зернину Божу -
Любов до тебе, рідний сміх.

Немає слів...

Немає слів... Лиш почуття
Клекочуть повінню у серці,
Усе ще йду в обійми смерті,
Назад не видно вороття.

А я мовчу... Мої думки
Спинила доля так невчасно,
Пітьма сяйнула ясно-ясно, –
А я боявся самоти.

Вона в мені забила дих,
Спалила ночі чорнотою,
Навік лишилася зі мною,
Бо поборотися не зміг.

Нема ні слів, ні вороття,
Лиш почуття горять, як зорі,
У мріях, що коханням хворі...
Хоч десь ще дихає життя.

Мені тепло...

Мені тепло в обіймах зими,
Гріє серце заплаканий спогад:
В ньому ти – лиш захмарена ти –
Моя мріє, твій сонячний погляд.
Мені тепло в обіймах зими.

Я сміюсь крізь уламки душі,
Мені радісно з того, що зникло,
Що нема в нас майбутнього, – ні,
Що нещастя його підмінило.
Я сміюсь крізь уламки душі…

Люблю тебе...

Люблю тебе – ти наче птах,
З моїх грудей зірвавшись в небо,
Кружляєш в парі з сонцем там!
Не треба…

Не треба кликати з глибин
Той серця щем, що рвав, як лезо,
Моє життя. Я вже один.
Все щезло.

Хоч щезло все, та у душі
Сія любов дзвінка до тебе.
Мені не можна глибини –
Спинись. Не треба…

Живу без почуттів...

Живу без почуттів –
Немає їх у серці.
Лунає дзвінко скерцо
Із гущави дворів.
Пил пристрасті згорів,
Змело вже й попелище.
Веселий вітер свище
Над рвучкістю мостів.
Невесело без слів,
Що перлами блищали.
Думки позасинали
У затишку гаїв.
Не чути тихий спів,
Що лоскотав мрій струни,
Не видно рук фортуни
У множині життів.
Лиш так, як Ти хотів…

Алмаз

Я невпинно шукаю алмаз,
Щоб на світ подивити крізь нього,
Крок зробити нагору, до Бога,
І вмістити душею свій час.
Я невпинно шукаю алмаз.

Його сяйво яскрить у серцях
І засмучених, й добрих, і вбогих,
Вбогих тілом і духом, бо Богу
Непотрібна безглузда хвала, –
Його сяйво пірнає в серця.

Плотським пилом заражена кров,
А духовним прикутий мій розум,
Почуття обпікають морозом...
Треба рватись з минулих оков
І вмістити від Бога любов.

Я люблю твої очі й вуста...

Я люблю твої очі й вуста
І дивлюся в їх сяйво щоночі,
Тільки знаю – кохання нема,
Поміж нами та згасла іскра,
Що мені дарувала мир-спокій,
Я торкаю солодкі вуста.

Ніжний спогад, як грай-вітерець,
Розбудив від зимової сплячки
Мою душу... напну комірець
І піду по вітрах навпростець
Геть від тебе, від злої гарячки, -
Я скажу вам: кінець вже, кінець!

Але серце шепоче: люблю!
Сни тривожать тебе, твоє щастя.
Я піду, я вже скоро піду,
Ти позбудешся злої напасті...
Намагаюсь, благаю не впасти,
А у серці клекоче: люблю!..

Без сліз

Забуті спогади та почуття,
Вчорашні дні, коханням юним повні,
Палка любов, що хлюпала назовні
Крізь аритмію серця і буття, −
Пропало все у вирі каяття.

Ще пам’ятає розум щем розлук,
Ще відчувають теплий дотик губи,
Ще не забуло серце жару згуби,
Лунає голосу знайомий звук, −
Та вже не тягнуся до рідних рук.

Ніщо вже не розбурхає душі,
Лиш сміх примарне щастя в серці зводить,
Чи біль чужий сльозу порожню зродить.
Кохання щезло, зникло в пустоті,
Лиш напад люті розтривожить сни...

Хіба не байдуже, люблю чи ні?
Вже тільки спокій, спокій і ненависть.
Чому й до кого – більше не цікавить,
Я загубив від пристрасті ключі.
Живу без сліз... Без дихання... В пітьмі...

ЮрКо. Привітання новим друзям

Радий вітати усіх на своєму блогові!
Тривалий час писав у шухляду, не маючи змоги ділитися з усіма, кому цікаві мої думки й почуття. Безплідна праця виснажує і втомлює. Сподіваюся, у цілому світі знайдеться аудиторія для моєї скромної творчості, яка буде надихати на нові творіння й літературні образи.
Ваша думка важлива для мене. З нетерпінням чекатиму на коментарі!
До зустрічі!
Ваш, ЮрКо